Загадка зниклої морквини

У мальовничому українському селі, де хатки біліли під сонцем, а вишні цвіли навесні, жив собі зайчик-бігунчик на ім'я Вухань. Він був не просто зайчиком, а справжнім детективом лісових справ. Його зелені, як смарагди, очі пильно оглядали кожну травинку, а довгі вуха вловлювали найменший шепіт.

Одного сонячного ранку, коли Вухань, як завжди, поспішав до свого улюбленого місця біля старого дуба, щоб почитати книгу, він побачив, що його морквина зникла! Не просто зникла, а ніби розчинилася в повітрі. Це була не просто морквина, а найсоковитіша, найсолодша морквина, яку він виростив сам, доглядаючи її з любов'ю.

"Це злочин!" – прошепотів Вухань, його вуха настовбурчилися. Він одразу ж почав розслідування. Першим, кого він зустрів, був старий їжак Пантелеймон, який повільно шкандибав по стежці.

"Пантелеймоне, добрий день! Чи не бачили ви, хто міг взяти мою морквину?" – запитав Вухань, намагаючись зберегти спокій.

Їжак, повільно піднявши колючу голову, пробурмотів: "Морквину? Ні, зайчику, не бачив. Я бачив лише, як вчора ввечері повз пробігав лис Рудий Хвіст. Він виглядав якось підозріло, ніби щось ховав."

"Лис Рудий Хвіст!" – вигукнув Вухань. Він знав, що лис – відомий витівник, але щоб красти моркву? Це було щось нове.

Вухань помчав до лисої нори. Біля входу сидів сам Рудий Хвіст, ліниво вилизуючи лапу.

"Рудий Хвосте, чи не ти взяв мою морквину?" – запитав Вухань, ставши в бойову стійку.

Лис здивовано підняв брови. "Твою морквину? Ні, зайчику, я б ніколи не взяв чужого. Я бачив, як вчора ввечері біля твого городу пробігала білка Стрибунка. Вона несла щось велике і помаранчеве."

"Білка Стрибунка!" – Вухань вже майже втратив надію, але не здавався. Він побіг до найвищої сосни, де мешкала білка.

Стрибунка, як завжди, метушилася, переносячи горішки. Почувши запитання Вуханя, вона здивовано зупинилася.

"Морквину? Ні, зайчику, я нічого не брала. Я бачила, як вчора ввечері, коли я несла горішки, повз мене пролетів… ні, не пролетів, а проплив… великий, синій птах. Він тримав щось у дзьобі, схоже на… так, на моркву!"

"Синій птах?" – Вухань зовсім розгубився. Синіх птахів у їхньому лісі не було. Це було щось зовсім незрозуміле.

Він повернувся до свого дуба, сіл і задумливо подивився на порожнє місце, де мала бути його морквина. Раптом він помітив щось дивне. Під дубом, серед опалого листя, лежала маленька, синя пір'їнка. Вона була не схожа на жодне пір'я лісових птахів.

Вухань уважно оглянув пір'їнку. Вона була гладенька, ніби виткана з небесної блакиті. Він пригадав, що минулого тижня до лісу залетів дивний птах, якого він ніколи раніше не бачив. Він був великий, з синім оперенням, і співав так, ніби розповідав історії.

"Можливо, цей птах… і є мій злодій?" – подумав Вухань. Він згадав, що бачив, як цей птах сідав на верхівку найвищої гори, що височіла над лісом.

Зібравши останні сили, Вухань помчав до гори. Довгий час він біг, перестрибуючи через каміння та коріння. Нарешті, він дістався до вершини. Там, серед хмар, сидів той самий синій птах. А поруч з ним… лежала його морквина!

Птах, побачивши Вуханя, здивовано нахилив голову.

"Ти… ти взяв мою морквину?" – запитав Вухань, хоча вже знав відповідь.

Птах, на диво, заговорив людським голосом, але його голос був тихий і мелодійний, як пісня вітру. "Вибач, зайчику. Я не хотів красти. Я подорожував з далеких країв, і я ніколи не бачив такої чудової морквини. Я лише хотів її розглянути ближче. Але коли я спробував її взяти, вона виявилася надто важкою, і я випадково приніс її сюди. Я хотів її повернути, але не знав, як."

Вухань, почувши щирі вибачення, пом'якшав. Він зрозумів, що птах не мав злого наміру.

"Добре," – сказав Вухань. "Але наступного разу, будь ласка, запитай. Ми, зайці, дуже любимо ділитися, особливо, коли йдеться про таку чудову моркву."

Птах посміхнувся, його сині очі засяяли. Він обережно підштовхнув морквину до Вуханя.

"Дякую, зайчику," – сказав він. "За твою доброту. Я запам'ятаю тебе і твою чудову морквину."

Вухань, щасливий, що знайшов свою морквину, подякував птаху і помчав додому. Він знав, що ця історія стане ще однією цікавою загадкою, яку він розплутав, і ще одним доказом того, що навіть найнесподіваніші зустрічі можуть мати щасливий кінець. І, звичайно, він знав, що ніколи не забуде, як врятував свою улюблену морквину від… синього птаха з далеких країв.