Дід Лісовик та Загублена Зірка

На острові Хортиця, де Дніпро обіймає землю своїми синіми хвилями, а вітер шепоче давні легенди, жив собі дід Лісовик. Він не був звичайним дідусем. Його шкіра була кольору кори дерев, волосся – густим листям, а борода – мохом, що звисав, наче водоспади. Дід Лісовик був чарівником, опікуном лісів та річок, і знав усі таємниці природи.

Одного разу, коли сонце ще тільки-но сходило, заливаючи небо багряними барвами, до діда Лісовика прилетів стривожений вітер.
"О, діду Лісовику, біда! Загубилася Зірка!" – зашепотів він, кружляючи навколо старого.
Дід Лісовик підняв свої зелені брови. "Яка Зірка, вітре?"
"Та сама, що падає з неба щоночі, найяскравіша, найчарівніша! Вона впала десь біля острова, але не змогла знайти шлях назад. Її світло згасає!"

Дід Лісовик одразу ж зрозумів, наскільки серйозна ситуація. Зірка, що падає, була не просто небесним тілом, а посланцем добра та надії. Її втрата могла принести багато печалі. Він взяв до рук свій посох, що був зроблений з гілки старого дуба, на якому виросли дивовижні квіти, і попрямував до берега.

Вода в Дніпрі була неспокійною, наче теж відчувала тривогу. Дід Лісовик ступив на свою чарівну паличку, і вона, мов човен, понесла його по хвилях. Він плив, прислухаючись до шепоту води, до співочих пташок, до шелесту листя. Всі вони були його друзями і, можливо, знали щось про загублену Зірку.

Нарешті, він побачив її. Маленька, мерехтлива, але вже слабким світлом, вона лежала серед квітів на зеленому пагорбі. Її проміння були такими ніжними, що здавалося, вони ось-ось згаснуть назавжди. Навколо неї росли дивовижні квіти, схожі на маленькі сонечка, що теж, здавалося, втратили своє сяйво.

Дід Лісовик обережно ступив на землю, його зелені ноги торкалися м'якої трави. Він нахилився до Зірки.
"Не бійся, маленька. Я допоможу тобі," – промовив він лагідно.
Він підняв свій посох і почав промовляти давні слова, слова, що були викарбувані на корі найстаріших дерев, слова, що чули лише вітер і річка. Посох засяяв яскравим зеленим світлом, яке поширилося навколо. Квіти, що лежали біля Зірки, почали випромінювати своє власне, тепле світло.

Зірка, відчувши тепло і турботу, почала мерехтіти яскравіше. Її проміння набирали сили, ставали міцнішими. Дід Лісовик знав, що для того, щоб повернути Зірку на небо, їй потрібна не лише магія, а й чиста, щира радість.

Він почав розповідати Зірці історії про острів Хортиця, про його давніх козаків, про величні дерева, що бачили століття, про птахів, що співають найчарівніші пісні. Його голос був таким добрим і спокійним, що Зірка слухала, зачарована. З кожним словом, з кожною історією, її світло ставало все сильнішим.

Нарешті, коли дід Лісовик закінчив свою розповідь, Зірка засяяла так яскраво, що її світло перевершило навіть промені сонця. Вона піднялася в повітря, а за нею, мов маленькі зірочки, піднялися й квіти, що ожили від його магії.
"Дякую тобі, діду Лісовику!" – прошепотіла Зірка, її голос був, як дзвіночок. "Ти повернув мені силу і шлях додому."

І з цими словами вона стрімко злетіла в небо, зливаючись з іншими зірками. Дід Лісовик дивився їй услід, усміхаючись. Він знав, що поки він тут, на Хортиці, добро і надія завжди знайдуть свій шлях. А вночі, коли він дивився на небо, йому здавалося, що одна зі зірок мерехтить трохи яскравіше, наче підморгуючи йому. І це була його, діда Лісовика, Зірка.