Букабо-Колобок, або як він любив себе називати – "Жовта Радість"!

Жив собі колись, а може й досі живе, у бабусі з дідусем, Колобок. Але не простий Колобок, а особливий – жовтий, як сонечко, і такий веселий, що навіть хмари розбігалися від його сміху. Звали його Букабо-Колобок, бо коли він котився, то видавав кумедні звуки: "бук-бук-бук!", а ще він любив стрибати, вигукуючи: "або-або-або!".

Одного разу, коли бабуся спекла його з найзапашнішого борошна, а дідусь посипав його цукровою пудрою, Букабо-Колобок відчув, що йому нудно сидіти на підвіконні. "Ой, як же хочеться побігати та повеселитися!" – подумав він і, не довго думаючи, стрибнув з підвіконня.

"Бук-бук-бук! Або-або-або!" – весело закотився він у сад. Першим, кого він зустрів, був Зайчик-Побігайчик.
"Привіт, Зайчику!" – заспівав Букабо-Колобок.
"Ой, хто це такий жовтий та круглий?" – здивувався Зайчик, принюхуючись.
"Це я, Букабо-Колобок! Ходімо зі мною веселитися!" – запропонував Колобок.
"А що ми будемо робити?" – запитав Зайчик, виляючи вухами.
"Та все, що захочемо! Стрибати, бігати, співати!" – вигукнув Букабо-Колобок.
І вони помчали. Зайчик стрибав, а Букабо-Колобок котився поруч, видаючи свої веселі звуки. Вони так захопилися грою, що не помітили, як натрапили на Вовка-Сіроманця.

Вовк, побачивши таку апетитну здобич, облизнувся: "Ого, який смачний Колобок! Я тебе з'їм!"
"Не їж мене, Вовчику!" – закричав Букабо-Колобок. – "Я тобі пісеньку заспіваю!"
"Пісеньку? Ну, співай," – погодився Вовк, вже уявляючи, як смакуватиме Колобок.
І Букабо-Колобок заспівав:
"Я Букабо-Колобок,
Жовта Радість, ось хто!
Від дідуся втік,
Від бабусі втік,
І від тебе, Вовче, втечу!"
І, не чекаючи відповіді, він покотився так швидко, що Вовк тільки й побачив, як жовта кулька зникла за кущами.

Далі на шляху Букабо-Колобка зустрівся Ведмідь-Товстосун.
"Ого, який Колобок! Зараз я тебе з'їм!" – проревів Ведмідь, виставляючи свої величезні лапи.
"Не їж мене, Ведмедику!" – запросив Букабо-Колобок. – "Я тобі танок станцюю!"
"Танок? Ну, покажи," – з цікавістю пробурмотів Ведмідь.
І Букабо-Колобок почав крутитися, підстрибувати, виляючи своїми уявними ручками та ніжками. Він так захопився, що зовсім забув про Ведмедя. А Ведмідь, дивлячись на це видовище, так розвеселився, що почав реготати. Він так сміявся, що аж сльози текли з його очей.
"Ха-ха-ха! Такого танцю я ще ніколи не бачив!" – вигукнув Ведмідь. – "Ти такий веселий, Букабо-Колобок! Йди собі, розважай інших!"
І Букабо-Колобок, радісний, покотився далі.

Нарешті, він дістався до річки. Там сиділа Лисичка-Сестричка, хитра та розумна.
"Який чудовий Колобок! Ти, напевно, дуже смачний!" – промуркотіла Лисичка, підбираючись ближче.
"Я не для того, щоб мене їли, а щоб зі мною веселилися!" – відповів Букабо-Колобок.
"А як же ти перепливеш річку?" – запитала Лисичка, прикидаючись турботливою.
"Я? Я ж Букабо-Колобок! Я можу все!" – вихвалявся він.
"Але ж ти можеш втонути!" – занепокоїлася Лисичка. – "Сідай мені на хвіст, я тебе перевезу."
Букабо-Колобок, нічого не підозрюючи, застрибнув Лисичці на хвіст.
"А тепер співай свою веселу пісеньку!" – наказала Лисичка.
Букабо-Колобок заспівав:
"Я Букабо-Колобок,
Жовта Радість, ось хто!
Від дідуся втік,
Від бабусі втік,
Від Вовка втік,
Від Ведмедя втік,
І від тебе, Лисичко, втечу!"
Але Лисичка, почувши ці слова, тільки хитріше посміхнулася, і… "ам!" – проковтнула Букабо-Колобка.

Так закінчилася пригода Букабо-Колобка. Але його весела історія живе й досі, нагадуючи нам, що навіть найсмачніші речі можуть бути небезпечними, якщо не бути уважним. А головне – завжди пам'ятати про свою "Жовту Радість" і ділитися нею з усіма!